On Celtic Married Clergy and Monastics

Поширювати любов

Culdees’ Abbots, Priests, Monks and even Nuns were married in purity with periods of separation for their courses of services.



by Rev Dr Stephen MK Brunswick

This topic is validated by the records of Rome in protest against married Celtic Clergy being repugnant to their tradition (although the East also practiced it). However this article takes it a step further to prove it was the norm among the Monastics (including their leadership, the Abbots). We’ll get into not only the records demonstrating the marriages of the Monks and Abbots, but also the confirmed hereditary succession of the Abbacies to the kinfolk (family) of the founder. Such marriages were recorded into recent centuries in the institutes of the Black Friars at Armagh Ireland, proving the most independent Culdee practices (such as married priests, monks & clergy) remained there through the 15th Century when the Annals of the Four Masters were written. As this was also around the time of the full blown Reformation, the Neo Culdees took on other forms surrounding the church, while using the same authorized Orthodox liturgy (while not in communion with the Bishop of Rome).

Most of the world believes there was no resistance after the military subjugation was achieved under the authorization of the Papal Bull Synod of Cashel in 1172 A.D., but that could not be further from the truth. St Andrew’s and St Joseph’s Orthodox Church of the Culdees demonstrates 2,000 years of protected local practice that never was conquered. Some of this only recently is being recognized, restored and expanded. While many Clerics being non-combative (unlike those under the protection of the O’Neills of Armagh, Knights of the Scarlet Thread etc), these did enjoy the rank and position of our hundreds of Celtic churches across the continent Europe established and recognized as Celtic churches to this day, had no problem co-operating under for example the Benedictine order, which welcomed  a plethora of traditions and were orthodox with the East in good standing from before and after the Great Schism.  For the married clergy topic, the historian Venerable Bede made several such complaints. St Bernard had complained “they would allow no person to be promoted to the bishopric, excepting such as were of their own tribe and family.”

The Annals of the Four Masters (among other Irish Annals) show very long tables of the Coarbs of the Culdees. Several of these would be actual children, and others only spiritual children (see Appendix for the comparison document). Numerous Bishoprics(AKA Abbacies) of the Culdees could demonstrate a very long family succession. Several of these are recorded as passing down from father-to-son for upwards of 400 years unbroken, and the general practice demonstrated to be maintained for more than 1,000 years for all of Ireland. These same Irish Culdee founders went on to head other institutes as chief Abbot. For example at Glastonbury England(St Patrick) or at Iona Scotland(Columba), and so in these nations their successors are carefully listed (ie in the Monasticon and many others). These remained at least loosely compliant to those well established Irish rules of Culdee Monastic Coarb succession (ie of the family ties of the McNeil family as Abbots of Iona continued, and those leaders of Glastonbury predominately continued to be family of the line of St. Joseph of Arimathea for Glastonbury, as long claimed from the Welsh lines which continued in the Saxon and Norman intermarried branches also).

Rome’s complaints about this succession of the married clergy to their children are rampant. Papal Romists would love people to be unclear about the truth in this area, so this booklet was put together to set the records straight, at least as far as the ancient historical practices of the Celtic church. You’ll learn from this document that without a doubt, the most striking contrast between the Culdees and the church of Rome was that the Abbacies, Monestaries, Cathedrals (Bishoprics) and other churches were passed down hereditarily. You will also find today’s so-called “Orthodox” may also have things a little unorthodox compared to the older Orthodox quotations. The Bishopric of Armagh was often lambasted by Romists for the fact they (The great Primate See of Ireland, a Culdee independent establishment) could count at least 15 generations of it passing down hereditarily (father to son). However that’s just complaints from a dissenter. They hate to admit as our Culdee Irish annals demonstrate, it was in all the Irish churches the rule, and is clearly recorded to be practiced for more than 1,000 years.

The inheritance of an Irish(Culdee) Coarb was the rule that the next successor Abbot must be of the family (often called race or tribe)of the original school of the founder. In some circles this would mean taken from the local Clan or people. However in many cases it was literal father to son transmission. Often these didn’t even need to be ordained or consecrated into the office, as it was the law of the Coarb, and these ruled their dioceses with full support of the local and wider Celtic Culdees’ church.

There were many early Culdee founders of Glastonbury(St Joseph of Arimathea, St Patrick,  St Benigus of Armagh, St Columba, St David to name a few). The heritage of the Culdees, including the succession practice continued to be by blood at Glastonbury.  Glastonbury remained one of the most important Ecclesiastical Sees of the British nation, and so it was embedded with the Royal bloodlines. So many of the Royal families were Monks, and so thereby had a Culdee compliant influence. The earliest bloodlines of the first Culdees, as mentioned (for example Joseph of Arimathea or his great great grandson King Arthur of Wales) who were descendant of the Biblical Celtic/Galilean Judean house could pass down the inheritance via the female or male lines. These married with the earlier Judean (Zarah and Pharez lines) known as Irish and Welsh families who founded Glastonbury. The blood line passed down also when they intermarried with the Saxons(Scythian tribes of Israel), and also passed down when these intermarried with the Norman(Sicambrian tribes of Israel), keeping the original bloodlines going still with strong fresh stock of their kindred nations of the religion descending from the true Israel of God. In the rule St Benedict ordained (Rule, lxiv) this right was basically guaranteed, as it was defended by numerous monarchs, and Culdees’ church councils, that this rule of the Order of St Benedict should be followed ensuring that the Abbot should be chosen “by the general consent of the whole community, or of a small part of the community, provided its choice were made with greater wisdom and discretion.” The community being the Monks and families of the Monks themselves, of the local body. That is reiterated more precisely in the subsequent charters that guaranteed the same. The bloodlines of the Culdees were then protected, rather than have some foreign Romish superior installed (as was upheld as the rights of Glastonbury in dozens of charters). St Benedict’s order predated the great schism, and most agree is an Orthodox order. These rules provided a grace for the Culdees’ laws to continue, thus ensuring the Abbots were selected from the wider family ties in the region of the Abbey. This is exactly what was complained of by the Roman areas who didn’t have such pure strong ties to their origins, but would install unknown foreign Roman educated secular priests.

In this booklet we dive into several pieces of evidence that show married Clergy and even married Abbots and Monks (although with periods of separation) were commonplace. As the Culdees had a strong allegiance to the Scriptures, it makes sense why marriage was so central. The Bible tells us that marriage is a requirement for anyone to be an elder in the church, and of the priesthood:

Saint Paul the Apostle (Saul of Tarsus) was a validly married Pharisee himself, a son of a Pharisee who also kept this law blamelessly. He wanted all to be like him (married although consecrated dedicated to Christ, which will have periods of separation “for a time, that ye may give yourselves to fasting and prayer” 1Cor 7:5) Especially separate during the required ceremonial purity during priestly courses at the temple, or for seasons during ministry at the Hebrew altars around the world). As a Benjamite (not a Levite) he didn’t have to do as much regarding altars, and pointed to in Christ we have an altar of which the Levites historically weren’t allowed to eat at (Melchizedek table). However there are still  some regulations we can’t escape, laid out in God’s law that say could not become a church leader (OT and NT) if you weren’t married. This is reiterated throughout the New Testament under the requirements to become a leader in the church. It says priests and elders must be the husband of one wife, and rule their families well (ie 1Timothy 3:12 and Titus 1:6).

Monastery membership typically wasn’t a permanent lifetime vocation but was an intensive period of education and service. Many would either begin early in life as a Monk and later go into another office (often church related). Otherwise they would join as a Monk later in life when they had their children and were retiring.

Today’s Orthodox Church of the Culdees seeks to restore the purity God had originally ordained. We see that is done with proper New Testament Biblical church leadership (which was done by responsible married men). The Eastern Orthodox continue to ensure that their Pastors marry. Even Patriarch Celarius of Constantinople acknowledged that the Calvinist Protestants had become more Orthodox than Rome. Our wider Orthodox brothers may only have some disagreement whether Monasticism could have married leadership. For that reason we have compiled several of these references demonstrating that in the Celtic church it wasn’t a huge obstacle, and marriage often was encouraged among our Abbeys especially if you were to become an Elder.

Marriage helps encourage purity among the orthodox. Just look at all the sexual scandals plaguing the Roman Catholic church. If marriage was returned as a requirement as God ordained there would be none of those.

Marriage and succession of church office (property maintenance included) to family successors (as per laws of the Culdees) also increases the sincerity to the beliefs. Devotion is so greatly enhanced when you grow the next successors from the descendants of the families (of the original culture). Grandparents transmit beliefs better than any others. Imaging how much more integrity would be maintained when there is this layer of family ties to a church. You see how political representatives squabble when it’s an open election for anyone of any background from any community. When Rome installed people from any culture it also created issues, and most of all it created a “secular priesthood”. Sincerity of true beliefs would have prevented so much suffering from those scandals now plaguing the areas that have long been dominated by the Roman only version of the church.

As their church has been failing and are with shortages of priests, due to these scandals, so many popes have admitted they can re-admit married clergy. However it never goes very far towards implementation.

It is a concrete canon of the church that a Pastor must be married to one wife. Anything else needs to be brought before the church councils.

The O.C.C. is an authority with ecclesiastical responsibilities and obligations to re-correct rightly and canonically all debatable ordinations of the wider Orthodox Celtic Church(Culdees) descended congregations. After doing some research on our site you will find many of the first Century Apostles (and their direct assistants) officially were Culdees. Any church tracing back to the Celts and keeping an Orthodox liturgy (like the Book of Common Prayer) may be a candidate. We must return to the purity, re-establish, re-integrate and align to the Orthodox faith of our fathers.

A confederation of larger Orthodox bodies recognize, accept and defend our acts. The Primace of the Orthodox Church of the Culdees (Stephen MK Brunswick) represents (by Synodal decision) in office in defense(diplomatic) assistance of Christians in cases where they have been victims of damaging and intolerant acts of prejudicial discrimination against their freedom of beliefs, which may even be committed by renegade agents of government and society. He may circle the affairs of any branch, whether political, religious, or social organizations towards their suspected incompetence, and issue specific instructions towards the broader reintegration.

This booklet covers the lesser known history of our Celtic ecclesiology (governance) as it relates to marriage.











Одружені абати

In Primate Colton’s Visitation (1397) he travelled within the Culdees’ church at Armagh, to the domains of the most resistant Celtic Ecclesiastics, where any of Rome would fear tread.
He came deep into the heart of the Culdees jurisdiction to the domains of the McNeils at Derry. There he obtained and disclosed the ancient Celtic officials the Herenachs and Corbes were flourishing to that time, discharging their duties in every parish, and these proved that the Abbots of the old Columban foundation at Derry, the Black Chapel, as it was called, retained the ancient Celtic customs concerning married Clergy.
One example he detailed was in the marriage of Abbot Odo O’Dogherty to his wife Katherine. The public marriage was celebrated just a few days before he was elected Abott by his bretheren in the presence of the primate, and solemnly instituted into his office, and although they knew of his marriage, they did not find him any less fitted to bear rule over them.

The Irish Annals document extensively the married Abbots and their children succeeding them in office.

It was also well documented how Venerable Bede(672-735), and many others, complained against the Celtic married Monks in general. As quoted from Egberti Dialogus de Ecclesiatical Institutions Page 274 and Origines Anglicanae Page 127, we find several points.

Одним з головних моментів, що виділяється, є його твердження:


“Багато абатів були одруженими чоловіками”.

Ці слова "багато абатів" говорять нам, що це було не лише декілька. Багато хто хотів би вірити, що Великобританія насправді мала лише безшлюбні громади, і що ті, хто насправді одружився, були лише винятком. Однак загальним правилом кельтської церкви було те, що «абатства / монастирі» (або Бангори), які також мали суворе правило, не відповідали римській версії чернецтва.

Чи справді Беда був таким агентом Риму?

One must realize these weren’t some exceptions, but Bede was indeed attacking the Celtic church overall. There are many proofs of this. He was an activist against the Celtic observance of Easter in favor of the Roman version. This was pivotal in determining his true allegiances within the church. Columbanus’ most epic fight against Rome was on this topic of Easter. Furthermore, Bede was the only English born priest to have ever been called a “Doctor of the Church”. While Bede did do many great things for the church, still others did much greater, without the Roman elevation.

Незважаючи на те, що його вважали великим англійським істориком, ми повинні сприймати його твердження як вірні, це

«Багато абатів були одруженими чоловіками».

Дійсно, вони були. Погодився він чи ні з цим, не має значення. Це твердження саме по собі багато про що говорить. Він також сказав, що ці одружені абати також були військовими капітанами одночасно з керуванням своїми монастирями.

Бонвік писав у своїх «Ірландських друїдах та староірландських релігіях»:

«Їхнім найлютішим ворогом (кульдеїв) у перші християнські часи був Преподобний Беда, який заперечував свої претензії на православ'я.
Але оскільки він був саксонцем і священиком за часів римської влади, його звинувачення були трохи дослухані. Їх підтримка спадкового священства була не просто єврейською, як він припускав, а друїдською симпатією. “

In Rawlinson’s “Antiquities of Glastonbury” we read on page 88 that in the time of Dunstan the Benedictine, that all the celibate Monks were taken out of Glastonbury Abbey and replaced with married Clergy. This is in agreement with the early Culdee founders’ ie Armagh Abbots in Ireland who graduated to be Abbots of Glasonbury had passed down their Monastic offices hereditarily as traced for more than 1,000 years as the norm all over Ireland. So “married Clergy and Monks” were synonymous terms at the Glastonbury Abbey. Although this may seem against Rome’s definitions, Glastonbury held a seniority in such matters to properly govern their autonomous religious houses, and were recognized as such throughout the regions that included Spain and France.

However, we must remind that as married Monastics there were ample practices (just as the Essenes / Israelites had) the most strict cleanliness/purity laws that were upheld by St Paul and the Orthodox.


Кельтські знамена відрізнялись від римських монастирів

Беде є джерелом великої кількості інформації, яка записана на кельтських Бангорах (Монестаріях). Він народився лише довго після того, як збитки завдав римський чернець Августин.

Ви можете прочитати про велике Різанина монахів-кулдеїв у Бангорі відбувається з-по-англійськи що Августин був замішаний. Однак все було ще очевидним навіть для Беди, щоб побачити і знати різницю між римським монастирем і кельтським Бангором. Єпископ Давид Уельський (наш великий святитель Кульди) був частиною священного синоду, що включав монастир Бангор іс-і-коед. Він був висвячений на архієпископа в Єрусалимі і поширив більш сувору ізраїльську (есенську) версію чернецтва, яка включала наявність положень, що сприяли зростанню сім'ї ченців, і мав багато нащадків, як це зазначено у "Валлійських родоводах святих", також відомий як "Св. Інис Придейн, або Родоводи святих Британії". Єпископи, освячені архієпископом Давидом, також застосовували цю більш сувору версію чернецтва в межах кельтських бангор. Беда з радістю втішався вбивством цих чернецтв навіть язичницьким королем Нортумбрії Етхельфрітом, враховуючи, що вони були британськими християнами, і тому відмовились виконувати поради святого Августина і святкувати Великдень за римським календарем. Беде також був Джорді і, отже, природно симпатизував язичницьким предкам свого королівства.

Навіть до XII століття ми бачимо, що Римська церква була настільки упередженою проти кельтського (кульдеївського) чернецтва, що вона відмовлялася визнати, що навіть святий Патрік чи Колумба коли-небудь були ченцями!

Як зазначав Бонвік у своїй книзі «Ірландські друїди та староірландські релігії»:

«Якщо св. Патрік, св. Колумба та інші ранні ірландські святі були справжніми монахами, чому св. Бернард у своєму Житті Малахії, архієпископ Арма (1130 р. Н. Е.), Сказав, що до того часу не було ченця в Ірландії. Колумба, безумовно, відвіз кульдизм до Шотландії з Ірландії. У Болоті Монайнча два острови. На одному був монастир або чоловіки, їх дружини окупували сусідній Жіночий острів ».

У IV і V століттях ми бачимо суттєво відмінну ситуацію від поточного чернецтва, про яке ми знаємо в наші дні. Коротше кажучи, кожне абатство (або монастир) мало свої власні автономні правила, які передбачали наявність у родин ченців окремих приміщень. Це не видно в римській версії, але, як очікується, члени Церкви будуть безплідні і не виконуватимуть першу Божу заповідь, “розмножуватись” і наповнювати (або наповнювати) землю нащадками.

У кельтському чернецтві, як це добре зафіксував Хардінге, митці-кулдеї завжди могли виїжджати відвідати свої землі, дружин та дітей. Однак, повернувшись до Бангору, знову дотримувались дуже суворої форми монашества ессеїв. Навіть відсутність миття ніг може спричинити це як велике правопорушення.

Святий Бернар у своїй Віті (історія життя) святого Малахії писав:

"Однак Калдеям в Сент-Ендрюсі після входу в цей монастирський загін було заборонено тримати своїх дружин у своїх будинках".


Ми можемо пояснити, що «вступ до монастирського закладу Сент-Ендрюса» передбачав отримання міністерської келії в монастирі. Оскільки обов'язки вимагали від них зайнятості Господньою роботою в церкві, вони не повинні були схилятись / стежити за дружиною вдома. У будь-якому випадку їй не залишалося достатньо приміщень, щоб довго залишатися в монастирі, але візити, без сумніву, були в порядку.

Це було б узгоджено із звичайними законами про чистоту першого століття. Ми читаємо про цю практику міністерської чистоти, як це робив цар Давид, коли його солдати голодували, їм давали одноразовий виняток, коли їм дозволяли їсти освячений хліб священиків, лише якщо вони не були з жодною жінкою (1 Самуїла 21: 5).

Ми знаємо, що це сягає левітського закону бути церемоніально нечистим до вечора після будь-якого контакту з рідинами (Левит 15:18). Церемоніальну чистоту практикували всі віруючі в кожному домі. Ці заповіді призначені не лише для будинків, але й для пошани при наближенні до святині.

Отже, ми бачимо, що до богослужіння завжди розуміли підхід у чистому стані як у тілесному, так і в внутрішньому плані. Хоча дехто називав би це здоровим глуздом, проте це все ж викладено в левитських законах. Додаткова турбота про чистоту духовенства є дуже правильною і біблійною, особливо, оскільки це стосується міністерського розподілу Таїнств.

Наступна цитата дає більше світла цій практиці. Офіційний представник Дункенвельда, Олександр Милн, сказав про Кальде:

"Після використання східної церкви, дружини утримувались від них, коли настала їх черга служити". (Колекції MS V. Dalrymple, с. 244.)


Афанасій (близько 373) писав, що:

"Хоча багато єпископів не були одруженими, багато ченців були батьками дітей, ці речі перебувають на волі і заборона на них не накладається ..." 

(Повна цитата міститься в наступному розділі «Одружені черниці та ченці».)

Августин Гіппо (Північна Африка, близько 430), викриваючи групу єретиків, які неправильно вживали ім'я "Апостолики", оскільки вони пихаті, щоб відлучити одружених ченців. Августин писав, що:

наші ченці тримали і землю, і одружилися ”. (перефразоване)

(Повна цитата міститься в наступному розділі «Одружені черниці та ченці».)

Протягом усього часу святий Патрік, який жив невдовзі після Августина, прирівнював Гластонбері до монастирів Єгипту.

Вільямс у своїй книзі “Церковні старовини Кімрі: Або Давня Британська Церква” писав:

Кажуть, що Падріг (Святий Патрік) 385-461 рр. Зробив Бангора Видріна (Гластонбері) схожим за характером з монастирями Єгипту і став його першим абатом. При ньому воно ще більше збагатилося землями та володіннями, дарами королів та князів. (MS. Libell. De reliquis coenobii Glaston. Circa tem. R. Henrici III. Script. Johan. Tinmuthensis у Vita Patricii. Tabula Magna Glastoniens. РС. в Bibliotheca Collegii S. Trinitatis. Кантабриг. & c. apud Usher, стор. 56,58.)

У той час, як римському чернецтву потрібно було багато століть для вдосконалення та розвитку, кельтська та східна церква процвітала. Монахи не тільки володіли землею, але у них було багато дітей, які наслідували їх, як Августин описав єгипетські (східні) церкви, що практикувались у той час.

У східній церкві вшановують численних валлійських святих до 6 століття. Ви можете попросити у нас обширного календаря кількох сотень кельтських святих на Острові, який передував приходу римського Августина.

Гластонбері, відомий у всьому світі, був «Фонтаном та витоком усієї релігії», першою надземною християнською церквою, яка була законно створена у світі, справді мала цю давню школу пророків. Беручи до уваги велику кількість оригінальних святих апостолів, було б розумно провести ретельний аналіз валлійських практик. Дехто сказав би, що вони вищі за "Отців пустелі". Інші скажуть, що вони мають набагато більше значення для нашої віри. Ми в Православній церкві Кульдів є однією з небагатьох церков, які визначили свій пріоритет кельтськими визначеннями. Хоча Рим так і не поступився повною мірою перевазі Гластонбері, багато інших країн поступилися перевазі Гластонбері.

У церквах світу існували численні визнання, що вони поступляться Гластонбері за старовинними та пріоритетними напрямками.

На Пізанському синоді в 1409 р., Констанському соборі в 1417 р., Синоді в Сієні в 1424 р. І Базельському соборі в 1434 р. Було досягнуто консенсус щодо того, що церкви Франції та Іспанії повинні поступатися пунктами старовини і переваги перед цим Великобританії.

Це було єдиною основою Гластонбері - першої церкви єврейських апостолів Христа.

Як ми читаємо, римському агентові Беде не сподобався той факт, що монахи-кулдеї одружились і збережуть і успадкують землі, і що багато хто заповідає ці землі або наділяє їх синами чи дочками.

Монестарій Гластонбері в давнину був відомий як BANGOR WYDRIN (також пишеться Ineswitrin або Ynys Witrin)

Абботи Гластонбері, згідно з численними хартіями, підтвердженими з найдавніших часів і до пізніших, могли бути обрані або обрані не з їх власного органу. Лише когось можна було б запросити з-за кордону, якби серед їхніх лав не було навіть одного, навіть найнижчого та наймолодшого, який був би здатний виконати цю посаду. Встановлення ієрархії Риму було унеможливлено в Гластонбері, і жоден з них не міг бути підпорядкований єпископам прилеглих територій. Ці справи були підтверджені, ратифіковані та захищені численними царями разом в угодах з абатами. Повний суверенітет і автономія над світськими питаннями регіону були притаманні абатам і ченцям.

БАНГОР ВІДРИН (Гластонбері) був визначним закладом, як це випливає з наступної Тріади:

«Три головні хори острова Британія; -Бангор Ілтид Вархауг, в Кар-Ворган; Кор Емріс, в місті Каер-Карадовг; та Бангор Видрін, на острові Аваллон; і в кожному з цих трьох Бангорів було дві тисячі чотириста святих, тобто сотня займалася по черзі щогодини, і вдень, і вночі, святкуючи хвалу і служіння Богу, без відпочинку, без перерви ».


Британські традиції відносяться до походження коледжу в Гластонбері від Елвана. За словами Вільгельма Мальмесберійського, установа, подібна до вищезазначеної, що складалася з дванадцяти членів і наділена дванадцятьма членами, і наділена дванадцятьма частинами землі, існувала тут у найдавніший період християнства. Це процвітало недовго; але нам повідомляють, що за правління Ллервіга він був відновлений до свого початкового становища Диваном і Фаганом за згодою та авторитетом монарха, який підтвердив його давні хартії.

Кажуть, що Падріг (Патрік) зробив Бангора Видріна (Гластонбері) схожим за характером з монастирями Єгипту і став його першим абатом. При ньому воно ще більше збагатилося землями та володіннями, дарами королів та князів. Багато корінних жителів, імена яких зараз загублені, змінили його гідність до того, як установа нарешті перейшла в руки саксів.

Згідно з записами Гластонбері, Деві (Девід) відвідав острів із сімома суфраганами, з метою освячення це старовинна церква. Анонімний автор свого життя прямо говорить, що він «заснував» монастир; у той час як упорядник «Brut y Twysogion» впевнений, що Івор «зробив велике монастир на острові Аваллон» у 683 році, з вдячності Всемогутньому Богу за перемоги, які він здобув над своїми ворогами. Але такі заяви, без сумніву, були зроблені, як наслідок неясного знання щодо характеру послуг, які ці особи надавали закладу. Її наділ збільшив король Артур, який також був похований на його святій землі разом зі своєю дружиною Гвенхвівар.

Бангор Видрін був відірваний від корінних британців за правління Іни, короля Західних Саксонів. 721 р. Н.е.


 Одружений з ченцями та черницями

Далі взято з розділу 3 «Стародавні британські та ірландські церкви: включаючи життя та працю святого Патріка» пабу Вільяма Каткарта. 1894:


Багато перших ченців і монахинь одружилися - вони жили у своїх будинках - ці люди вели суворіший спосіб життя, ніж інші, у своїх звичайних помешканнях - вони приділяли багато часу богослужінням і вивченню Біблії - таким був курс Пелагія - Бінгема на одружених ченців - Афанасій про ченців, котрі були батьками дітей - заява Августина - Багато ченців святого Патріка і "діви Христові", без сумніву, були одружені - багато часу присвячували читанню Писань - ймовірно, дуже широко проводили котеджні біблійні школи - немає доказів того, що Патрік коли-небудь заснований монастир.

COLLIER пише, що: (1)

Тих, кого називали ченцями в Римі за часів Пелагія [на початку V століття], які не мали офісу в церкві, але все ж відійшли від загальносвітових занять у світі для релігійних студій та богослужінь. Таким чином, Гарнерій зізнається, що Пелагій не був іншим монахом, ніж, як називали тих, хто жив у своїх будинках суворіше за інших. Головним заняттям цих людей, поряд з їхніми відданостями, було вивчення Писань, як це випливає з послань Ієроніма; і тут якась особлива видатність навчала своїх учнів (з Біблії). Це була практика Єроніма у Віфлеємі. Цю посаду Руффін виконував Паммачію та Меланії та її родині. Так само робив Пелагій у Римі. Саме під цим заняттям він написав свої короткі коментарі до Послань святого Павла та своїх листів до Меланії та Димитрії.

Це свідчення всіх наукових, неупереджених істориків. Цей великий дослідник старожитностей Христової церкви Джозеф Бінгем пише: (2)

Отже, з виразних слів Афанасія та св. Августина багато чого певне, що в свій час деякі називались іменами ченців, які були одруженими чоловіками та володіли маєтками. Для Афанасія, пишучи монаху Драконтію, щоб переконати його прийняти єпископство, до якого він був проти, тому що він думав, що це не буде стосуватися його аскетичного способу життя, використовує для нього цей аргумент: «Ти можеш все-таки після ви єпископом, голодом і спрагою з Павлом, і утримуйтесь від вина з Тимофієм, і постите часто, як зазвичай робив св. Павло. Багато єпископів не одружені; а з іншого боку, багато ченців є батьками дітей; Ви також можете знайти єпископів, які є батьками дітей, і ченців, які не є такими; духовенство, яке їсть і п’є, і ченці, які поститься. Бо ці речі на волі, і на них не заборонено жодної заборони; кожен вправляється, як хоче ". З цих слів Афанасія (який помер 372 р. Н. Е.) Стає очевидним, що поки правила чернечого життя не зобов'язували жодної людини відмовлятися ні від своїх володінь, ні від одруженої держави, але він міг користуватися обома за бажанням, без жодної церковної докори. І хоча справа була дещо змінена з деякими ченцями до часів св. Августина [він помер у 430 р. Н. Е.], Проте інші зарезервували собі свої стародавні привілеї; для св. Августина, пишучи проти єретиків, які називали себе "апостолами", говорить : "Вони зарозуміло прийняли собі це ім'я, тому що відкинули від свого спілкування всіх, хто мав або дружин, або маєтки, яких у католицькій церкві було багато, як ченців, так і духовенства".

Августин помер, коли Патрік працював близько 40 років в Ірландії. Він був найвпливовішою людиною в загальновизнаному християнстві; або що було в ньому з часів апостолів. Він був таким другом монашської системи, що створив такий спосіб життя серед духовенства Гіппо, "зробивши єпископський дім монастирем священнослужителів", як він каже. І все ж, найбільший теолог християнської епохи, під час служіння Патріка в Ірландії, засудив єретичних "апостолів" за відлучення "багатьох ченців і духовенства католицької церкви, які мали або дружин, або маєтки".

Бінгем скромно додає: (3) "Так, що принаймні деякі ченці все ще мали свободу користуватися як подружньою державою, так і власним майном без будь-якого імпічменту відступництва або порушення обітниці в католицькій церкві". Ці ченці з дружинами та майном, звичайно, "вели суворіше життя, ніж інші, у своїх будинках".

Св. Патрік у своєму «Сповіді» радісно говорить про ідолопоклонників, які останнім часом були ідолопоклонниками, «як про те, що вони стали народом Господа». "Сини шотландців [ірландців] і дочки вождів вважаються ченцями та дівами Христа". У своїх невеликих творах Патрік не пише ні слова про монастир чи монастир, ні про спеціальну резиденцію для значної їх кількості. Ці люди жили в Ірландії, оскільки багато з них спочатку жили деінде, у власних домівках, часто одружених і лише відрізняючись від інших християн особливим посвяченням у Бога.

У густонаселених місцях, де християн було дещо багато, ми можемо уявити, як ці любителі Біблії утворюють десять-дванадцять маленьких компаній, кожна з яких відвідувала б якусь сім’ю та своїх запрошених гостей, читала і пояснювала їм Божу книгу; і продовжуйте ці читання Біблії у відповідних місцях частинами кожного дня тижня. І ми можемо припустити, що вони також проводили щоденні збори Біблії та благання з метою власної вигоди в помешканнях один одного. Ми можемо зрозуміти деяку міру їхньої тривоги, оскільки вони дуже часто благають Бога, щоб їх могли зберігати як справжні незаймані діви та ченці Христа, а не головним чином як скарби чоловіків чи дружин; або раби мамони чи задоволення.

Ці віддані учні - «живі жертви» Христу, принесли благородне служіння в євангелізацію Ірландії та у зміцненні навернених Патріком знань з Писань; служба тим цінніша через нестачу копій божественного слова та безлічі людей, які не вміли читати. Без сумніву, серед цих спеціально освячених помічників апостола Ірландії було чимало одружених і самотніх людей, так само, як святий Августин, пишучи під час частини ірландських трудів Патріка, говорить про «багатьох ченців і духовенство католицької [універсальної] церкви, які мали або дружин, або маєтки ». Ченці та діви Христа св. Патріка, одружені чи незаміжні, були частиною "нареченої, дружини Агнця", якій її небесний Чоловік був головним серед десяти тисяч і взагалі милий.

1. "Церковна історія" Кол'єра, вип. І., с. 95.

2. “Старожитності християнської церкви”, книга VII., Розд. 2, сек. 6.

3. Бінгем "Старожитності християнської церкви", книга VII., Розд. 2, розділ 6.


Генеалогії кельтських монастирських сімей

За словами святого Павла, ти не міг бути старійшиною в жодній церкві, якщо не був «чоловіком однієї дружини». В рамках єврейської політики Кульдесів також давно було встановлено, що ти не можеш бути старійшиною жодної церкви, якщо не одружений. Якби в роки навчання вони жили як неодружений монах, то це важко було б отримати. У межах Калді довго зауважували, що єпископії передавались від батька до сина, навіть у Андрія. Хоча ченці Гластонбері були частиною цього великого єврейського ордену Калді, вони не всі були священиками. Зафіксовано, що більшість ченців були пророками, що в єврейському законодавстві також є спадковим, що називається "синами пророків" тощо.

У наших довших історіях кельтських святих, «валлійських родоводів святих» тощо, є безліч свідчень про те, що кельтські чернецтва мали за своїм сином їхніх синів. У кельтських монестаріїв або "бангорів" (як їх називають по-валлійськи) часто було багато поколінь синів поспіль.

Джемісон у своїй книзі «Древні кульдеї», написаній у розділі 2:

".. як і священики за законом (рабини), вони успадкували спадщину"

"..У церкві Сент-Ендрюса Кальде вступили в офіс спадково"

"Ірландські кульди практикували спадкову спадщину, єпископство Арма, могло продемонструвати п'ятнадцять поколінь".


Багато хто любить посилатися на Гілдас. У знаменитого британського ченця святого Гілдаса було кілька дітей в Англії та Франції. Троє з них стали абатами, а батько Гілдаса також був абатом. Гілдас заснував і керував Монестаріями в обох країнах. Після місіонерської діяльності в Бретані він пізніше вийшов на пенсію, щоб очолити ченців у Гластонбері. Серед кількох його синів були Пейріо, Кенід, Нетон і Тидечо. Його син Святий Неотон також очолював монастирі Ллантвіт і Лланкарфан, а наступником його був син Синддиліг.

Like many other Abbeys, the Culdee Abbacies passed from father to son. Of course, like all priestly installations, those who would perform the daily ceremonies had to follow a more rigid ceremonial purity. This is cataloged by Hardinge in his history of “the Celtic Church in Britain”. As Glastonbury was founded in the First Century by Hebrew Priests and Apostles, it remains a good example of these rules.

Монахи Гластонбері часто в молодості навчались лише на короткий термін у цьому святому місці поклоніння. Інші, як і багато одружених королів, вирішили там вийти на пенсію. Покоління за поколінням сімей Кульдеїв отримували освіту і служили там у священстві.

У “Древностях Ірландії” (1804) Ледвіча ми читаємо більше про суворі закони чистоти, які практикувались у стор. 111-112,

“Це було б несправедливо поводитись із цим предметом і залишати цю маленьку історію недосконалою, щоб пропустити деякі практики Кальдесів, які заслуговують на увагу. Вони, як і Британські ченці підтримували себе працею своїх рук. Цим вони нагадували свої Архетипи Сходу. Кульдеї були одружені, але коли настала їхня черга служити, вони не співжили зі своїми дружинами. До 28-го канону Африканського кодексу субдіакони, які обробляють святі таємниці, диякони, священики та єпископи отримують вказівки на кілька термінів утримуватися від своїх дружин. Під термінами, як пояснюється 13-м каноном Труллана, маються на увазі часи їхнього служіння; або як старий Scholiast на 3рд Африканець це розуміє, деякий час до і після Євхаристія. Практика, що походить від Єгипту до євреїв і прийнята ними християнами. Безшлюбність була невідома протягом перших 300 років існування церкви.

Нортумберленд перетворив ірландський Калдіс: у 950 р. Священики цієї країни опублікували канони; одна з них була, "якщо священик звільняє одну дружину, а бере іншу, нехай стане анафемою!" Тут осуд падає на другі шлюби. Калдеї в Сент-Ендрюсі одружилися на 1100 рік ".

Існують деякі припущення, що “Колумбан молодший” насправді був сином святого Колумбана, який відплив разом з ним на континент. Щоб довести, що духовенство одружене, нам потрібно зосередитись лише на часі до «великого розколу». Ми навіть сьогодні знаємо в східній церкві, що всі клірики одружені. Коли Східна та Західна церква були ще єдиними, добре розуміли, що принаймні регулярні священики одружуються.

While there has always been autonomy for the local Monasteries, even Benedictine Monks had largely been married(at least at some point in their life, and not interfering with their ceremonial duties). This was even moreso at Glastonbury, with the many independence charters showing they are not under Roman Bishops’ jurisdictions at all. The church at Glastonbury was established by the Saint Joseph the Culdee in the first century. He himself was a member of the Sanhedrin at Jerusalem. Jerusalem Bishops later consecrated Saint David of Wales who rebuilt upon the church he built.

Centuries after St. Dunstan had died we have the Roman Catholic church saying that St Dunstan converted the Abbey to the Benedictine Rule. Their historians only want to give the Rule of Columbanus (Culdees) about half the standing of St. Dunstan. Whether he had successfully converted Glastonbury into a Benedictine Abbey is a moot point on the subject of married (though solo) Monks. The Romists themselves say Rule of Columbanus was sometimes complimented with a mixture of Benedictines. So while Benedictines would have been welcomed in most other times, during the life of St Dunstan that was hardly the case. The Benedictine reformer St. Dunstan was banished twice from Glastonbury (before he even became a Benedictine). However, he never changed the Hebrew policy of married Clergy. In any case, the only effect he may have had was encouraging a larger protest against celibacy within Glastonbury and England.

Розрив у 500 років після великого розколу наповнений документами, що демонструють захист від англійських королів, а також папою, що підтверджує право абатства Гластонбері на незалежність будь-якої влади єпископів Риму. Незважаючи на те, що правило Святого Данстана могло стати поширеним у свій час, немає реальних підтверджень того, що одружених ченців могли коли-небудь бути усунені в будь-який час.

У той час як у XV столітті священики зазнавали мученицьких смертей за проповідь проти безшлюбності у Швейцарії, Гластонбері також висловлював свою думку проти всіх форм зовнішнього впливу. До 16 століття Генріх VIII вже скасував всі монастирі в Англії. Епічні протестантські війни Швейцарії та Лютера були на цій основі відповіді на мученицьку смерть цвінгліанських священиків, які проповідували, віддаючи перевагу одруженому духовенству. Гластонбері не мусив чинити жодного запеклого опору Риму через повну автономію та права, які поширювались на ченців Гластонбері, законні права навіть вирішувати цивільні та кримінальні справи по всій Англії.

У давнину лише євнухи були абсолютно безшлюбними! Їх кастрували від народження або на вибір.


Датчани залишили сам Гластонбері

Glastonbury’s Cathedral (AKA New Jerusalem) was four times bigger than Constantinople’s. It was far more visited and held in prestige so far as to be called the world over as “the Second Rome”, “the most hallowed ground on earth”, “The Sacred Isle”, “The Motherland”, “the Old Church”, “the Mother of Saints” , “the Cradle of Christianity”, “Built by the Hands of God Himself”“the fountain and origin of all religion”, “built by the hands of Christ Himself (- Augustine’s own admission in the face of the witness of the thriving Orthodox anti-Roman Celtic church at his arrival)”. However, it seems the courageous Viking Goth Danes didn’t have as much courage as Henry VIII (who dared destroy this great Celtic headquarters of Christendom)!

Святий Данстан у 988 році, через 32 роки після вигнання з Гластонбері, помер і був похований у Кантурбері. Після швидкого вторгнення данці зруйнували Кентербері, а від Кента до Лондона жителів вбивали, катували, били або продавали в рабство, а його будівлі спалювали. Вони насамперед атакували римські установи, які ненавиділи англійці. Св. Альфедж, первинний архієпископ, який підтримував культ Данстана, був ув'язнений, мучений і, нарешті, вбитий в 1012 році. Однак незабаром Гластонбері був єдиною недоторканою грошовою грою і мав єдині поважні споруди, що залишились стояти. З 8000 монахів-бенедиктинців лише 800 пережили цю "революцію", і з ними жорстоко поводились. Кальді того часу не були бенедиктинцями. Опору проти данців не було.

Кануте був із довгого ряду Judah Kings, і він запровадив те, що ми знаємо як "закон Датчан", який існує і сьогодні. Це основа загального права, Великої хартії та навіть Білла про права США. Король Канут, який вшанував Гластонбері, дав монахам дозвіл перенести останки короля Уессекса і Сент-Данстана в Гластонбері через їх велику любов до абатства.

Придворним єпископом датського короля Кнута (або Кануте) Великого був Зіґфрід, монах Гластонбері.

У 1032 році король датчанин Канут прибув до Гластонбері з архієпископом the † thelnoth of Canterbury, щоб помолитися біля могили короля Едмунда Айронсайда Вессекського, якого він звик називати своїм братом, і там дали дуже багату палетку, щоб покласти на могилу короля Едмунда , вишита золотими яблуками та перлами; і водночас підтвердив усі привілеї, які його попередники надали цьому монастирю.


A Chapter taken from our booklet on Celtic Ecclesiology, the Married Abbots and Clerics of the Orthodox Culdee.

Full text is found at https://celticorthodoxy.com/2017/05/glastonbury-married-cleric-monks/

Welsh and Celto-Saxon Kings Protecting Glastonbury

Peace to their shades! the pure Culdees
Were Albyn’s earliest priests of God,
Ere yet an island of her seas
By foot of Saxon monk was trod.
– from Thomas Campbell’s “Reullura”

In accordance with the British predecessors the early Saxon Kings are well recorded as protecting the independence of Glastonbury. In AD 712 King Ina married Guala, the Welsh representative of the last king of Wales, Cadwalader. He had made it law that both Royal houses should only marry the other (so both lose their recent identity to be one back with their original True Israel Goth/Scythian tribe). From then forward the Nobles and the people are known as Celto-Saxon.

Further background on the subject of married Monks may be gleaned from information on the last several Saxon Kings (who were all Monks of Glastonbury Abbey):

Король Ательстан був монахом у Гластонбері протягом останніх трьох років свого життя, і саме на той період він був штабом при його дворі.
Король Едмунд став наступником свого брата Ательстана і вступив у Гластонбері також як чернець. Він часто тримав свій двір у Гластонбері і виганяв святого Данстана зі свого двору, щоб згодом не лише впустити його назад, але і обрати абатом. Данстан ніколи не витісняв жодного з одружених священиків, хоча він був безшлюбним. Король Едмунд був убитий в 946 році поблизу Гластонбері.

Його син король Едві (як це є в списку Гайдна про королів та королеви Англії найгрубші слова проти Сент-Дунстана, відповідно до випробувань Едмунда?) І що цей король не лише вигнав його, але і оголосив Сент-Дунстан поза законом, змусивши його втекти до двору свого родича Арнульфа, графа Фландрії. Там він вступив до бенедиктинського монастиря в Генті. Це було початком нової школи св. Данстана як бенедиктинця. Протягом двох років король Едві був мертвий, після того, як значна частина Англії підняла повстання проти нього, і оголосила Едгара королем.

A charter of (Celto-Saxon / Royals who married into Celtic family) King Inna of England described our ancient See as,

Ecclesia Britannia prima, et fons et origo totius religonis. (Перша церква Бретані, фонтан і походження всієї релігії.)

It was in 725 AD that King Inna of England carried his charter with Glastonbury to Pope St. Gregory II at Rome, who confirmed this independence not only to be valid, but to be for all successors for perpetuity. (He was not the first of course, as this was re-iterating what his predecessors had elaborated.)

Within this charter King Inna recognized all past rights of Glastonbury from all his predecessors (see document 130 Saints before Augustine in Britain for many references to earlier decrees of Kings). King Inna again reiterated the many exemptions and rights of the Glastonbury Monks (Culdees) In relation to the matter of Papal Apostolic Succession, it is relevant that they had re-ratified the independence of Glastonbury from all Bishops.

One example of predecessors was well known by the exploits of the Archbishop Saint David of Wales (consecrated at Jerusalem) had codified into the monumental cathedral which stood from 546AD till the destruction by King Henry VIII, his pillar and brass tablet remained standing. The tablet is preserved to this day in a good state. It reads (as Sir Henry Spelman described in his book “Concilia”) “The first ground of God, the first ground of the saints in Britain, the rise and foundation of all religion in Britain, and the burial place of the Saints.”)

King Arthur, and many other Saintly Royals and Priests were buried at Glastonbury. Part of this tradition is recorded in the lives of the Culdees’ Saint Patrick and Saint Columbanus.

John of Glastonbury and William of Malmesbury had access to the vast libraries of Glastonbury Abbey (larger than Constantinople) that were later burned by Henry VIII. Before these were destroyed, it was accepted the world over to be indisputable factual records that King Arthur was descendant of Joseph of Arimathea. These two scholars had copied the genealogy of King Arthur back go Joseph of Arimathea as,

Гелай, Непос Йосип, Генуїт Ісус, Джосуе Генуїт Амінадаб, Амінадаб Генуіт Філіум, Кві Генуїт Іґернам, де Куа Рекс Пен-Дракон, Генуіт Нобілем та Фамозум Регум Артур, за патетом Quod, Quod Rex Arthurus de Stirpe Joseph.

(more manuscripts aso confirming the Joseph of Arimathea story may be found at https://celticorthodoxy.com/2019/12/numerous-ancient-manuscripts-confirming-st-joseph-of-the-sanhedrin-founded-the-british-hebrew-priesthood-at-glastonbury-in-36ad/)

Король Едгар у 10 столітті також повторно затвердив незалежність Гластонбері. Одне з прав полягає в тому, що всіх абатів Гластонбері обирають з їх власного тіла ченців. Що стосується багатьох привілеїв, прав та імунітетів, що поширюються на ченців, він спочатку дав підтвердження на синоді єпископів та дворян, зібраних у Лондоні, а потім відправив їх до Риму, де їх також підтвердив буллом Папи Івана Тринадцятого .

Король Едгар у тому ж році своєї коронації обрав святого Данстана архієпископом Кентерберійським. Тоді святий Данстан разом із королем прагнув здійснити бенедиктинське чернецтво на всій державі. Монахи-бенедиктинці також мали практику утримувати дружин (хоча окремо під час здійснення Божественної літургії). Під час свого правління він написав одну з найбільших Хартій прав абатства Гластонбері, рівних королю в Гластонбері, а також кілька привілеїв за кордоном. (хартія цитується нижче) Едгар був покійний в абатстві Гластонбері.

У своїх статутах він описував Гластонбері як першу церкву в королівстві, побудовану учнями Христа. Він не лише підтвердив усі привілеї та пожертви попередників, але також указував надавати безліч грантів їх попередникам на вічні віки.

Кілька його грантів абатству, що належали його попередникам, включали короля Едварда, Альфреда, Кентвіна, Іну, Катреда і навіть Аварігуса, які надали оригінальні дванадцять шкур для звільнення від оподаткування.

Він звільнив їх від кількох тягарів, повинностей, внесків і підкорень; і дав їм право та повноваження отримувати штрафи, карати зловмисників та насолоджуватися їхніми землями так само вільно від усіх претензій, як і його власні, особливо місто Гластонбері. Таким чином, ці привілеї в статуті називаються "Бургріс", "сотсоена", "Атас", "Орделас", "Інфангентеофас", "Хомсокна", "Фрітріс", "Форесале", "Митниця".

У статуті короля Едгара абатство називається "першою церквою в королівстві, збудованою учнями Христа" (Римська Британія Конібера, с. 254). У 963 році Едгар подарував цьому абатству садибу Стоур, псевдонім Стоурмінстер, і ще двадцять гідів землі в інших місцях. Едгар надав кілька статутів цьому абатству; деякі передають абатонові та його ченцям більше земель, а інші збільшують свої привілеї. Те, що датоване в Лондоні 971 року, додає привілеїв, наданих його батьком королем Едмундом, Сорамом та Сакамом, на Стронді та на Стрімі, на Вуде та на Фельді; тобто свобода визначати прохання та виправляти правопорушників на березі моря або на річці, в лісі чи в полі, над землею та під землею. Сотнісітна, що було привілеєм святині в межах сотні; Слово Галле, що означає присвоєння ними власних потреб будь-яких прихованих скарбів, знайдених на їх територіях; Попередити, тобто перехопити положення, що надходять на їх ринок; і Буфан, Кордеран, Бенкодеран, Флеменеферде, Хамсоена, Гріт Брайс і Фрідішир - це інші умови франшизи для ченців на невизначений час. Ці права включали єдиний привілей, оскільки монах, який зустрічався з будь-яким зловмисником, що йшов на шибеницю, в будь-якій частині королівства, міг взяти його з рук виконавця і передати йому помилування. Більше того, король Едгар цим статутом звільняє цей монастир, а також парафії Вулиця, Мірелінг, Будикл, Шепевік, Соуї та кілька каплиць у зазначених парафіях, а саме Беккері, що називається Маленька Ірландія, Годені, Мортінесі, Феррамере, Падонберге та Адредері, від звичайної юрисдикції єпископа, крім деяких речей, із залпом до Римської Церкви та Кентерберійської.

Х'ю Паулінус де Крессі згадує чергову грамоту короля Едгара абатству Гластонбері, де, серед іншого, він визнав, що:

«Ченці завжди повинні бути виборцями свого власного абата, котрий мав бути обраний з їхнього власного тіла. Тому що, якщо наймолодша і найнижча з усіх їхніх конгрегацій була здатна, вони не мали б можливості звертатись за абатом за кордон; ані тоді », також, будь-який з них не повинен бути нав'язаний їм без виборчих прав; лише він зарезервував для себе повноваження передавати переможеного або пастирського персоналу обраній людині. Знову ж таки, що всі суперечки, а також у світських, а також церковних справах, повинні вирішуватися у суді абата. Подібним чином, що єпископ Уеллський (звичайний Сомерсетшир) не повинен здійснювати юрисдикцію над ними, щоб закликати своїх священиків на свої синоди, щоб відсторонити будь-кого з них від божественної посади тощо. Ці привілейні грамоти, разом із багатьма іншими світськими імунітетами, він дав спочатку підтвердити на синоді єпископів і дворян, зібраних у Лондоні, а потім відправив їх до Риму, де їх також підтвердив була папи Івана Тринадцятого ».


Один, якщо не обидва, ці статути. Король Едгар відправився до Гластонбері; і щоб воно могло бути постійно дійсним, він, при врученні його, поклав свій скіпетр на вівтар нашої Пресвятої Богородиці разом із хартією; який скіпетр був цікаво зроблений із слонової кістки. Після чого він змусив розрізати згаданий скіпетр на дві частини, принаймні деякі наступні абати повинні продати його або віддати, половину з яких він залишив разом з абатом, а другу половину залишив собі. Це він зробив за часів Аельфхарда, або, як пише його пан Вілліс, Аельфстан, абат, і на п'ятнадцятому році його правління, який був у Христі 974 році.

Абат Генріх Блуа (1098/9, 8 серпня 1171) [син дочки Вільгельма Завойовників] придбав у наступних королів і пап, яких він пережив, підтвердження всіх володінь та привілеїв Гластонбері; ці підтвердження зробили папи Інокентій II., Олександр III., і три королі, Генріх I., Стефан і Генріх II.
В хартії, виданій Генріхом II (1185) на відбудову Гластонбері, він написав її:

“Мати і похорон святих, засновані самими учнями нашого Господа”.


У Німеччині король Річард I був захоплений герцогом Австрійським Леопольдом і не був звільнений, поки той не погодився приєднати абатство Гластонбері до свого двоюрідного брата Саварікуса, який був архідияконом Нортгемптона. Він зробив його єпископом Бата і Уеллса і, зрештою, здійснив шахрайську владу над Гластонбері.

В англо-англійській хронології "Швидкості" статут Генріха II знову був підтверджений королем Едуардом III у його статуті на абатство Гластонбері.

Зафіксовано, що його батько Едуард II зробив те саме 12 листопада 1313 р. У Вестмінстері. Текст у Календарі статутних списків Едуарда I та II читає, Inspexiumus та підтвердження статуту Генріха II, датованого у Вестмінстері, на користь абата та монастиря Гластонбері (оригінальний рукопис: Монастикон, том I, стор. 62. )

Витяг з англійською виноскою:


Де Кранемер. Там само. паг. 597.

Генрікус, Рекс Англія, Арнульфо камеріо та ін. Баронбус Сумерсета, Салютем. Sciatis, me conssisse Herliwino, abbati de Glastingeberia, terram de Cranemere, liberam et quietam tenere et defendere contra me, pro tribus hidis terrae, sicut pater meus concessit Hardingo de Wiltona. Teste Ur de Abbetot et Rogero capellano apud Westmonasterium.


Charta Regis Henrici II. Super restaratione ecclesiae Glastenburiensis, totius Angliae et orbis christiani antiquissimae, сперма в мікроавтобусі ejusdem regist існує у cineres fuisset redacta. Вілкінс. Консілія. вип. 1. С. 489.

Henricus Dei gratia rex Angliae, dux Normaniae, Aquitaniae et et Andegaviae, archiepiscopis, episcopis,

Quantum ad September ecclesias. Між ченцями Гластонбері та єпископами єпархії існувала суперечка, яка тривала понад чотириста п'ятдесят років, щодо юрисдикції над тими парафіями, які згодом становили архідияконство Гластонбері, і до цього дня їх називають юрисдикцією Гластонбері.

Сім парафій, названих у статуті звільнення короля Іни, ано 725, - Соу, Брент Мерлінг, Шапевік, Вулиця, Будкалет і Пілтон; в хартії короля Едгара, 971 р., згадується лише п’ять із цих парафій, а Брент та Пілтон відсутні. Хартія Генріха Другого, 1185, надрукована в «Історії Гластонбері», с. 129, згадується сім церков, як в статуті короля Іни, і та сама, крім Брента, який пропущено, а замість цього вставлено Дічесіт.

Але по правді кажучи, сім церков, на які претендував архідиякон Уеллс з одного боку, а абат і ченці - з іншого, були згаданими в статуті короля Генріха, а інші три - Пілтон, Пеннард і Дітче повернулися до архідиякон Уеллса, а архідияконство Гластонбері було продовжено в межах семи парафій, згаданих у цій хартії. Незважаючи на це, і Пілтон, і Дітче згадуються в забороні, надісланій єпископу 1319 р., Як належність до юрисдикції абата та монастиря, коли найбільш очевидно з реєстрів, що Пілтон тоді був особливою юрисдикцією, що належала попередник Уеллса, як зараз; і Дітче тоді знаходився в юрисдикції єпископа та архідиякона Уеллса, як і зараз. –Стрілець.

У 944 році король Едмунд написав грамоту для Гластонбері та їх абата Сент-Дунстана, не тільки підтверджуючи всі привілеї та пожертви, що раніше надавались їх попередникам, його предками, королем Едвардом, Альфредом, Кентвіном, Іною, Катредом та іншими , але звільнив їх від кількох тягарів, мит, внесків і піддань; і дав їм право та повноваження отримувати штрафи, карати зловмисників та насолоджуватися їхніми землями так само вільно від усіх претензій, як і його власні, особливо місто Гластонбері. Таким чином, ці привілеї в статуті називаються "Бургріс", "сотсоена", "Атас", "Орделас", "Інфангентеофас", "Хомсокна", "Фрітріс", "Форесале", "Митниця".

Король Егельред, або (як його пишуть інші) Етельред, другий син короля Едгара, дарував Сігегару, потім абату, шість хайдів землі в Анстанкліффі, один гайд в Сітбеорджі, манну в Пуклчерчі, що містив тридцять гід землі, і будинок куплений за сорок марок золота у Вілтоні.

Король Едмунд Другий, на ім'я Айронсайд, син короля Егельреда, який був смертельно поранений зрадницьким герцогом Едріком 1016 р. Н. Е., Заповів цьому абатству сімнадцять гідів землі та його тіло для поховання там.

The Saxon Kings continued a tradition of protecting the Culdees’ institutes even across Europe. This included the Frankish descended Kings (i.e. Saxony / Bavaria / Carolingian Italy House of d’Este Guelph Brunswick) protecting the most important academic institutes on the Continent (like the Columban institutes of Luxeuil Abbey, St Gall & St Othmar’s Switzerland). The English lines of the Saxon Kings in Britain included some detailed protections of our institutes (like Glastonbury) which spanned more than 1,500 years of recorded history. The continual protections were evident as many important marriages of the English Royals were with the Scottish (Celtic) Royals. For example princess Maud of Scotland, daughter of King Malcom III was Queen of England and Duchess of Normandy at the same time. Her heirs included the Chiefs of the House of Anjou, whose Empire included the Kingdom of Jerusalem. Eleven successive Kings of Jerusalem were direct house members of the Anjou (Angevin) Dynasty of France and of England’s Culdee New Jerusalem headquarters. The Angevin King Richard was kept hostage by the Austrian Duke Leopold until a special prisoner exchange was deal was met. In exchange for his successors the Duke (later Emperor) Otto IV of Brunswick, Henry of Brunswick and also the Abbice of Glastonbury, these were given to the Imperial house of Germany in exchange for King Richard’s release. This tyrannical Emperor of Germany Henry VI had died in 1197 and so Richard (who was heir of the Electorate of Arles) placed his vote for these Guelph princes to become the next Emperor. After many attempts by Otto IV’s uncle (King Richard) to secure a marriage with the Scottish Royal House (to become King of Scotland) he had re-arranged his commitments to Brunswick by making all to fall back to Otto IV as the Angevin heir, by making him the Duke of Angevin Aquitaine and the Count of Poitou in 1196. At the death of King Richard in 1197 a false Regency of Angevin was presided over by King John who was at war with France. In 1198 two of the Heirs and owners of the Angevin estates (Henry V Count Palatinate on the Rhine, Duke of Brunswick, and Henry of Winchester Duke of Brunswick) came to England to dispute King John for their rightful place in the Angevin Empire. However, this came to no avail. A peace treaty with France recognized King John as the heir of the Angevin Empire estates (although disputed by the House of Brunswick even till the last Capetian King was killed in the French Revolution, in the Brunswick Manifesto who claimed to raze Paris to the ground, lining up all civilians for a military execution if they continued to dishonor their rightful King/ally/ Rival Capetian house, who had made the Duke of Brunswick the rightful commander in chief of all the French Military, which Napoleon had defeated). So it also was just a French false construction in 1200AD when a peace treaty was made with King John all to counter balance the power against the then elected Emperor Otto IV in 1198.  Also France tactfully predicted King John could not hold together his estates, and we all witnessed this epic collapse of the Angevin Empire (from Jerusalem to England). The proof the protest has continued is shown in several treaties, battles and wars that have come up within the last 100 years. Among these also a mark of sovereignty of this line has been continued as Brunswick continues to bear the French Coat of arms as the primary two shields in the smaller version coat, the two lions on a red shield. This holds in international law enough to suffice the maintenance of this Angevin and Aquitaine inner-house struggle as a Capetian rival house. Otto IV of Brunswick held the main estates of the Angevin Empire, and had a pledge of King Richard to give the rest to the other sons of Henry the Lion who came to his aide, giving their lives to the Hohenstaufen Tyrant in exchange for his freedom. However these efforts came to no avail as war with the smaller areas of France were unwinding with King John winning a treaty with the rival Capetian line who are today’s Kings of France.

The last real Angevin ruler then remains to be Henry II of England. He was father-in-law of Henry the Lion of Brunswick, and had long battled to retain headship of the Angevin Empire as a rival branch of the House of Capet, often in war against France, as allies with Imperial Germany. It does stand today all of these other branches are required to remain in subordinance to Europe’s oldest Royal House(Saxony Brunswick Imperial line) for the continuation of the House of the Angevin-Britain-Saxony-Jerusalem Empire). Brunswick maintains that the Capetian house is junior on several lines, including the Carolingian branches. So the highest claims to the crowns of Europe (and Jerusalem) are continued to this day.

At the heart of that struggle for the Angevin Empire was the Abbice of Glastonbury. Emperor Henry the VI, to only release Richard in a conditional exchange for the two Dukes of and the control of Brunswick. It was a first time ever transaction of such for Glastonbury. It was to make his kinsman Savaricus the Bishop of Bath and Wells, and to annex the Abbotship of Glastonbury to that Bishoprick. This returned back to the local Clerics quickly after this Hohenstaufen Tyrant was defeated. A witness of this continuance with the local true Culdees was evident in the historical records of the exploits of the last Cleric Lord Prior of Glastonbury John Nott. He resisted Henry VIII, refused to sign his act of supremacy, and petitioned the next two monarchs to let this abbice continue to his heirs.

We know the Culdees themselves were under the most impervious of protections by the next successive Kings of England, as well as those of their Local lords. For example, the King Henry O’Neill, King of Tyrone, was declared “the Chief of the Irish Kings” by Henry VII. The O’Neils also being the primary line of the Abbots of Iona Scotland and the Scottish Royals (of the Red Branch).

The many layers of Celto-Saxon Royal protections have many books published on their own. Each of the many areas deserve a books of their own and should be noted as one of the highest supporting factors of God’s covenant work in the earth as He promised to provide to the seed of David, David’s Throne(see Stone of Scone), the seed of Levi (see Welsh Pedigrees of Saints and studies on the Irish Royal history), and  the numerous books covering the Birthrights of the House of Joseph in Ephraim(England) and America (Manasseh) Anglo-Saxon German and Kindred peoples.


Кульдівські місії за кордоном

Цитата з книги "Листи про обмежений безшлюбність священнослужителів Римської Церкви, адресовані Ірландському Божеству цієї Церкви його другом, мирянином Англійської Церкви":

 “Baleus and Bruschius spoke of the marriages of Monks and nuns as not uncommon in that country (Germany) before the tenth century.” 

Історик Брускюс є автором “Першого століття німецьких монастирів”.

Колумбан зі своїми дванадцятьма міцно створив ці монастирі, а також монастирі по всій Європі.

Ось цитата з глави під назвою «Поширення Церкви Кульди» з «Історія шотландської нації або історія кельтської церкви ”:

“... так само вся країна, яку зараз називають Франконією, Аламанією та Баварією, перетвореною та церковно керованою кульдеями та лише кульдеями. І якщо говорити про вплив Британської Церкви, як висловлюються деякі, треба, принаймні, визнати, що ці впливи можна порівняти із розливом річки (Сторінка 159), яка охоплює всю землю. Всі відмінні особливості Кульдейської церкви - її одружених священиків, відправлення її місіонерів до дванадцяти, її практика будівництва поселень в окремих будинках, підпорядкування хорепископів (або єпископів монастирів) пануванню абатів - усіх це ми знаходимо в Баварії та Аламанії в 730-739 рр., як це було в Шотландії в 565 р.

Це все одне і те ж церковне спілкування, що стосується Вірі-Дей, або по-ірландськи - Кілі Де. На всьому півдні та заході та у значній частині півночі Німеччини, до того як про «апостола Німеччини не почули», ми знаходимо процвітаючу, добре організовану, вільну від Риму церкву, єдиною верховною владою якої був Святе Письмо, і чиєю проповіддю було слово про вільну викупну благодать Божу у Христі Ісусі ".

On the Continent numerous of our Early Culdean Saints are honored:

150 early Culdee Missionaries are honored in Germany, 45 in France, 30 in Belgium, 13 in Italy, 8 in in Norway and Iceland, to say nothing of other places and Saints of whom mention is made in the British Martyrology.
In the early period of the church, the Culdees are renown for having already founded 12 monasteries in England, 13 in Scotland, 7 in France, 16 in Bavaria, 15 in Rhoetia, Germany and Switzerland, 10 in Alsace, 7 in Lorraine, 12 in Armorica and 6 in Italy.

Спадкові лідери

Наступний уривок зі сторінок 176 - 180, з книги "Кельтська церква у Великобританії" Хардінга. (Бібліографія включена.)

Спадкові лідери

Засновника або святого чоловіка, якому було зроблено первісне надання землі, називали покровителем монастиря або християнської громади. Важливість його позиції навряд чи можна перебільшити. Блиск правового тракту Спадкоємство, таким чином, прославило цю особу та офіс. Він один (24) найблагородніший; хто найвищий; хто найбагатший; найрозумніший; наймудріший; хто користується популярністю щодо сукупності; хто найпотужніший подавати позов; найбільша фірма, яка подає позов про прибутки та збитки. І: кожне тіло захищає своїх членів, якщо добре тіло, добре діле, морально, забезпечене, здатне. Тіло кожного - це його плем'я. Немає тіла без голови.

Те, що цей опис з однаковою силою стосується вождя «коліна церкви», підтверджує Каїн Егіллен (25).

Лідер християнського поселення спочатку володів землею, будівлями та правом спадкоємства, яке залежало від нього та племені, до якого він належав. Не тільки в Ірландії, але і в Уельсі, оренда квартир була спадковою. (26) Ця племінна та спадкова оселя не була кельтським походженням серед кельтських християн, вона також мала дозвіл у Liber ex Lege Moisi. Священики були обрані лише з племені Левія, і особливо з роду Аарона, і змінили своїх батьків на священні посади, а також на володіння священними містами з їхніми передмістями. Це, безперечно, виглядає як повноваження для кельтських християн продовжувати спадкову спадкоємність друїдів та брегонів у своїх власних християнських громадах. Але хоча застосовувались спадкові закони, це не перешкоджало прагненню Брегона підготуватися до свого завдання через навчання. Християнізовані закони передбачали майже всі випадки, щоб гарантувати, що для керівництва кожної громади буде обраний відповідний наступник.

Найпростіший спосіб застосування цього регулювання спадкового правонаступництва було до відповідного сина первісного засновника-абата, про що свідчить цей куплет із закону:

Наступник повинен бути

Син абата в приємній церкві

Факт, встановлений сенсом. (27)

Цього наступника називали «вугіллям». Пізніше агіографи докладали всіх зусиль, щоб встановити його як "спадкоємця" засновників.

Це дозволило усім багатствам і престижу монастиря залишатися у власності спадкоємця. Після періоду вікінгів його називали «еренахом» або ерхінеком. Хіральдус Камбренсіс зазначив, що «сини після смерті своїх батьків досягли церковного благословення не шляхом обрання, а за спадковим правом» (28).

Якщо настоятель не має сина або є “ігуменом-дівою”, відповідну людину слід було вибрати з “племені святого покровителя, яке буде наступником церкви, доки буде особа, придатна бути настоятелем згадане плем’я святого покровителя; хоч з них мав бути лише співак псалмів, саме він отримає аббатство ". (29) Коемген" призначив, що ерена у його церкві має бути звичною для дітей та нащадків Дімми "(30). Але якщо не повинен бути ані син настоятеля, ані відповідна особа з племені святого, закон передбачає третє джерело:

Коли немає жодного з того племені, придатного бути абатом, воно [абатство] має бути надане племені, якому належить земля, до тих пір, поки особа, придатна бути настоятелем племені святого-покровителя, не буде кваліфікований; і коли він є, йому [абатство] має бути надано, якщо він буде кращим за

настоятель племені, якому земля належить і який її взяв. Якщо він [колишній] не кращий, це лише в

у свою чергу він досяг успіху. (31)

Іноді траплялося так, що молодші члени “коліна церкви” отримували земельні наділи від свого імені в околицях та створювали допоміжні громади християнських віруючих. Вони розглядалися як продовження первісної церкви чи монастиря. Іноді прийомний син Церкви поселявся з кількома супутниками на невеликій відстані або, можливо, навіть через море. Всі ці допоміжні будинки вважалися юридично прив'язаними до первісного поселення святого покровителя і знаходились під юрисдикцією його “спадкоємців”. Закон передбачав, що:

Якщо людина, придатна бути настоятелем, не походить з племені

святого-покровителя або племені, якому належить земля, абатство надається одному з класів тонких манахів, доки особа не стане ігуменом, племені святого-покровителя або племені кому належить земля, слід кваліфікувати; і коли є така людина, аббатство має бути надане їй на випадок, якщо йому стане краще (32).

Термін тонко-манахський клас характеризував нижчого члена «церковного племені», який був орендарем церковних земель; або це також може вказувати на членів Церкви, які встановили собі місця, або може включати навіть "людей, які дарують церкві цінні товари". (33) Закон так подбав про всі випадки:

Якщо людина, придатна бути настоятелем, не походить з племені

покровителя або племені дарувальника

землі, або класу манах, церква “помазання” повинна

отримати його, по-четверте; церква Дальти

отримати його на п’ятому місці; церква порівняння повинна

отримати його на шостому місці; сусідня до церкви церква

отримає його на сьомому місці. (34)

Церквою “помазання” була та, в якій виховувався святий покровитель або в якій він був похований. Церквою Дальти була церква, заснована прийомним сином чи учнем у монастирському поселенні. Церква порівняння була під юрисдикцією святого покровителя, але розташована на деякій відстані.

Сусідньою церквою була церква, яка хоч і не була під владою святого покровителя, але просто знаходилась на не надто великій відстані від неї.

Якщо всі ці джерела виявляться недоступними, ченці мали вибрати відповідну людину серед «паломників» (35), які шукали серед них притулку чи гостинності, або навіть відповідальний мирянин міг тимчасово правити, поки не знайшов когось більш придатного ( 36) Ця практика породила багато аномалій протягом століть. Каарби не завжди були єпископами і навіть священиками.

У Кілдаре вони завжди були самками. Є також запис жіночого вугілля Св. Патріка в Армазі. Той, хто успадкував права святого покровителя, був отаманом значної влади в церковній громаді. В "Анналах" міститься майже повний список абатів або вугіль, але не вказуються наступні єпископи, які частіше за все підкорялися абатові-карбону і які не змінювали один одного. Імена в "Анналах" наступників Патріка часто називають абатами, тоді як одних називають єпископами, а також абатами, а інших називають просто єпископами, а треті просто вугіллями святого Патріка. Ніщо в цьому останньому титулі не вказує, був він єпископом чи ні. Тому майже неможливо простежити єпископську спадкоємність в Армазі. Карбоном Патріка може бути єпископ, священик, мирянин або навіть жінка. (37) В одинадцятому столітті ця аномальна ситуація все ще існувала в Ірландії. Бернард писав, що:

Це було введено диявольськими честолюбствами деяких високопоставлених людей скандальним використанням, завдяки якому Святий Престол [Армаг] був отриманий шляхом спадкоємства. Бо вони не дозволили б підвищити посаду єпископа, крім тих, хто належав до їхнього племені та сім'ї. Також протягом жодного короткого періоду ця спадкоємність не тривала, майже п'ятнадцять поколінь вже були вичерпані в цьому процесі беззаконня (38).

До часу Цельса вісім з цих карбонів були одруженими чоловіками. Після того, як Малахій був обраний на посаду римською партією, він намагався залучити Арма і його правонаступництво

лінія з канонічною практикою.


Склад ранньокельтського монастирського домогосподарства можна виявити з джерел. В Каталозі святих Ірландії зафіксовано, що первісні християни, яких Патрік та його наступники притягнули до віри, були «всіми єпископами,… засновниками церков ... Вони відкидали не служби і суспільство жінок, оскільки, засноване на скеля Христа, вони не боялися вибуху спокуси. Цей порядок святих продовжувався протягом чотирьох періодів правління (39), тобто до 5. Т. Олден давно намагався встановити, що це введення жінок у монастир

домогосподарства були супругами або духовними дружинами. (40) Здавалося б, менш надуманим припущенням, що на початковому етапі целібат не застосовувався. Спільноти чоловіків і жінок, що проживають разом як сім’ї, були більш імовірними. Ш. С. Сейс зазначив це, коли писав: «Як і в Єгипті, так і в кельтській церкві монастерій або колегіум був скупченням хатин, в яких жили монахи, як клірики, так і миряни, зі своїми дружинами та сім'ями» (41).

В ірландських законах містяться положення, що стосуються різних членів монастирської сім'ї. Вони визнавали «незайманих» і одружених кліриків усіх класів, навіть відлюдників:

Є єпископ-діва ... священик-діва ... єпископ

однієї дружини (42) ... незайманої студентки-канцеляристки ... канцелярської справи

студентка однієї дружини (43) ... невістка ... невинності ...

миряни-відлюдники, які не мають діви, якщо їх люблять

Бога, і їхні справи великі, якщо їхні чудеса такі

численні, або якщо вони більш численні, так само, як Петро і Павло були для Івана, і так само, як були Антоній і Мартін. (44)

Отож існували, очевидно, ірландські церковні

Крім "єпископів-дівиць", "священиків-дівиць", "ігуменів-дівиць" та "студентів-дівочих духовників", крім "дівицьких монахинь". Були також, очевидно, одружені єпископи, священики, абати, студенти-клерикали та відлюдники мирян. Порівняння статусу «незайманої» та одруженої особи показує, що незайманість вважалася вищою. Але те, що він був “чоловіком однієї дружини”, не заборонило чоловікові дістати жодну канцелярську канцелярію, навіть відставну. Насправді закон робить все можливе, щоб захистити від осуду або зневаги, "невідомих мирян, які є невинними, якщо вони улюблені Богом". І тому письменники "Житій" зазначили, що у управителя Кадока була дочка (45), тоді як у самого Кадока був "зять" (46), а у його батька "монастир". (47) закони засуджували "сина монаха без години на замовлення". (48)

  1. АЛІ IV, 375.
  2. ALI II, 279-381.
  3. Життя Самсона, xvi.
  4. АЛІ IV, 383.
  5. Giraldus Cambrensis, Gemma Ecclesiastica, Disert. II, 22; пор. HC Lea, Історія священного безшлюбства I, 347, 360-4.
  6. ALI III, 73.
  7. LSBL, 11. 815-18.
  8. АЛІ III, 73-9.
  9. ALI III, 73.
  10. ALI II, 345.
  11. ALI III, 75.
  12. AFM, 437, 441.
  13. TLP I, 69.
  14. Для обговорення цієї теми див. WH Todd, St Patrick, 171-2, and W. Reeves, Ecclesiastical Antiquities, 136.
  15. Життя Малахії, 45.
  16. Скен, Шотландія II, 12, 13.
  17. Т. Олден, "Про сонорцію першого ордену ірландських святих", PRIA, 3рд Серія, II, ні. 3 (1894), 415-20.
  18. А.Х. Сейс, «Заборгованість кельтського християнства Єгипту», Шотландське еклезіологічне товариство, угоди III (1912), 257; пор. HC Lea, Історія священного безшлюбності I, 96; II, 316.
  19. АЛІ IV, 363-5.
  20. АЛІ IV, 369.
  21. АЛІ IV, 367.
  22. LCBS, 343.
  23. LCBS, 348.
  24. LCBS, 356.
  25. АЛІ III, 63.

Відповідні скорочення: ALI (Древні закони Ірландії, ред. Хенкок), LSBL (Життя святих з Книги Лісмора, див. WS), AFM (Annals of the Four Masters, ed. Oâ € ™ Donovan), TLP (The Тристороннє життя Патріка, видання WS), WS (Whiteley Stokes), LCBS (Життя британських святих Камбро, Rees).

Докладніше про Історичну кельтську церкву та сучасний рух православної кельтської церкви.



Actual children vs spiritual children in Ireland’s Annals of the Four Masters:

A coarb was a term used to describe a successor or heir of a saint or an ecclesiastical founder, who inherited their authority and property. (Quotes taken directly as recorded in the Annals of the Four Masters).

Actual son:

• In the year 493, “St. Patrick left his blessing with Conall Gulban, son of Niall, and with his posterity after him; and he left his coarbship [comarbae] with his son Fergus”. This implies that Fergus was the actual son of Conall Gulban, and that he became the coarb of St. Patrick in that region.

Spiritual sons: 

• In the year 544,“St. Ciaran of Cluain-mic-Nois died on the 9th of September, on Sunday precisely; and he was succeeded by Oenna, son of Laeghaire, one of his own tribe; for Ciaran was of the race of Conall Gulban”. This implies that Oenna was not the actual son of St. Ciaran, but his spiritual son or disciple, and that he became the coarb of St. Ciaran in that monastery.

• In the year 549, “St. Mac Cairthinn of Clogher died on the 24th of June; and he was succeeded by Aedh, son of Colgan”. This implies that Aedh was not the actual son of St. Mac Cairthinn, but his spiritual son or disciple, and that he became the coarb of St. Mac Cairthinn in that see.

Actual children:

In the year 512,  “St. Brigid, Abbess of Cill-Dara, died on the 1st of February; and she was succeeded by Darlugdach, her own daughter”. This implies that Darlugdach was the actual daughter of St. Brigid, and that she became the coarb of St. Brigid in that abbey.

• In the year 563, “St. Columba, son of Feidlimidh, son of Fergus, son of Conall Gulban, son of Niall, went to Alba [Scotland] with twelve men”. This implies that St. Columba was the actual son of Feidlimidh, and that he became the coarb of his father in his clan.

• In the year 615,  “St. Aidus, son of Bricc, Bishop and Abbot of Ferna, died on the 10th of August; and he was succeeded by his own son Mochua”. This implies that Mochua was the actual son of St. Aidus, and that he became the coarb of St. Aidus in that monastery.